|
Діти - це радість, це наше майбутнє. Як чудово, коли ти живеш в сім'ї, оточений любов’ю і турботою! Та, на жаль, не всім дітям випадає така можливість. Дуже багато дітей не мають того найціннішого, що, здавалося б, повинні мати - родину. Ніякий дитячий будинок не замінить батьківської теплоти та турботи. А скільки таких закладів у нас в Україні! Як це не прикро, та не всі батьки люблять своїх дітей: вони пиячать, вживають наркотики, а свою кровинку, яку виносили під серцем, не хочуть і бачити. Їх не цікавить доля власної дитини, а знайомі та родичі зайняті своїми справами, і їм також немає діла до знедолених дітей. Дитячий будинок стає їхньою домівкою. А що ж там? - Як би там добре не було, та любляча сім’я завжди залишається мрією сиріт, і лише одиницям випадає шанс все ж таки здійснити свою мрію.
У Білій Церкві є дитячий будинок «Материнка». В ньому проживає 35 сиріт віком від 5 до 17 років. Нещодавно я разом з представниками організації Червоного Хреста України та відділу в справах дітей Білоцерківської міської ради побувала в цьому закладі. Метою нашого візиту було проведення тренінгів з прав дітей-сиріт та інформування їх про найрозповсюдженіші страшні захворювання, як, приміром, ВІЛ-інфекція. Дітей поділили на 3 групи, щоб кожній віковій категорії доступно донести необхідну інформацію.
 Мені випала можливість поспілкуватися з дітками 5-8 років. Як на мене, саме вони найбільше потребують спілкування. З цими дітками я проводила ігри та конкурси. Мені стало їх дуже шкода, адже в них - такі добрі оченята, вони активні й допитливі. Невже від таких милих, гарних малят можна було відмовитися?! Хіба вони цього заслужили? Із середньою та старшою категоріями дітей волонтери Червоного Хреста проводили тренінги щодо здорового способу життя та ВІЛ-СНІДу. Діти дивилися на нас великими очима, сповненими подиву, адже те, що необхідно знати кожному, вони чули вперше. А чого можна було чекати? - адже вони не мають батьків, які б навчили їх і підготували до подальшого життя. А перед деким із них уже через рік відкриється дорога в доросле життя, про яке вони дуже мало знають. Як добре, що все ж таки є небайдужі організації, які проводять подібні тренінги, готуючи дітей до самостійного життя. Наприкінці програми ми роздали дітям подарунки. В них були щасливі очі, які сповіщали, що вони завжди раді приходу таких гостей. Та які б вони були щасливі, якби до них прийшли б матуся та батько і забрали їх звідти! Та батьки не приходять, і з янголят із щирими, сповненими надією оченятами виростають люди, які вже не так приязно дивляться на світ, адже матуся так і не прийшла… Після відвідин «Материнки» я почала багато про що замислюватися: яке несправедливе життя до цих дітей! Чому вони не потрібні батькам, адже вони нічим не відрізняються від мене чи інших моїх друзів, яким поталанило жити в сім’ях? Як би я хотіла, щоб всі діти на світі жили в родинах з люблячими батьками! Та це бажання може, на жаль, і не здійснитися. Звичайно, добре, що є люди, не байдужі до долі цих дітей. Та прикро те, що вони байдужі найріднішим людям на землі.
підготувала Марина Кожедуб
|
